Україна, як і більшість держав у світі, обрала соціальну спрямованість економіки. Конституція твердить, що Україна є демократичною, соціальною та правовою державою. Отже, соціальна функція проголошена пріоритетною.
На сучасному етапі розвитку економічної науки вчені трактують соціальну сферу як одну з найважливіших сфер функціонування суспільства, яка забезпечує життя всіх верств населення.
Перші роки незалежності
Розвал Радянського Союзу означав зникнення держави, яка добре чи погано, але тримала на собі всю соціальну сферу. Незалежна Україна мусила перебрати на себе ці функції. Так, у жовтні 1991 року Верховна Рада України схвалила програму реформ «Основні напрями економічної політики України в умовах незалежності». Оцінюючи її тепер, розуміємо, що творці цієї програми не уявляли, як політичні зміни позначаться на добробуті народу. Автори програми, так само як і ті, на кого вона спрямовувалась, були переконані: економічна криза негайно закінчиться. Але щораз більший дефіцит бюджету та гіперінфляція змушували шукати нові методи захисту доходів населення. На етапі здобуття незалежності й початку розбудови власної державності, радянський досвід для українського суспільства не був придатний.
Стартові умови, за яких розгорталися соціально-економічні перетворення, в Україні були надскладними. Адже держава мала дуже високі показники інфляції, дефіциту бюджету та падіння виробництва. Рекордним був і показник зубожіння народу.
Одним із проявів системних проблем стала демографічна криза. У 1993 році чисельність населення України досягла історичного максимуму – 52,24 млн осіб – і почала невпинно скорочуватися. За переписом 2001 року в Україні мешкало вже 48,46 млн осіб. Головним чинником несприятливої демографічної ситуації стало падіння народжуваності. Смертність у першій половині 1990-х років постійно зростала, а в другій половині цього десятиліття почала знижуватися. Разом із тим народжуваність зменшувалась постійно, як у містах, так і в сільській місцевості.
Робота з дітьми та молоддю
Криза перехідного періоду не тільки погіршила економічну та політичну ситуацію в державі, а й торкнулася сім’ї, зокрема її основних функцій – економічної, репродуктивної та виховної. Послаблення родинних зв’язків, зниження економічної спроможності дало поштовх до поширення таких негативних явищ як дитячі безпритульність і жебрацтво. Однією з найболючіших соціальних проблем було зростання кількості дітей-сиріт і так званих “соціальних сиріт” або дітей вулиці. На жаль, форми опіки над такими дітьми залишалися практично незмінними з радянських часів. У багатьох регіонах України ця проблема набула виняткової гостроти. Тому ще в 1997 році з ініціативи Міністерства у справах сім’ї та молоді Кабінет Міністрів затвердив «Типове положення про притулок для неповнолітніх служби у справах неповнолітніх».
У березні 1999 року Верховна Рада України ухвалила Декларацію про загальні засади державної політики стосовно сім’ї та жінок. Документ став основою для підготовки нормативних актів у цій галузі. У вересні того ж року парламент затвердив Концепцію державної сімейної політики. Для надання сім’ям правової, психологічної, медичної та інформаційної допомоги в областях були створені центри інформаційно-консультативної та клубної роботи з сім’ями. Ці органи допомогли державі краще орієнтуватися в потребах сімей та доцільності певних практичних заходів.
Економічна криза початку 2000-х років помітно актуалізувала питання державної підтримки сімей, які народжуючи дитину свідомо йшли на ускладнення свого матеріального становища. У 2008 році сума матеріальної допомоги при народженні першої дитини становила 12240 гривень, другої – 25 тис. гривень, третьої і наступних – 50 тис. гривень.
До слова, у бюджеті на 2011 рік уже було передбачено істотне збільшення такої соціальної допомоги. У першому кварталі держава взяла на себе зобов’язання виплачувати при народженні першої дитини 17 952 гривень, другої – 36 720 гривень, третьої та кожної наступної дитини – 73 440 гривень. Згодом розмір виплат збільшували.
Кризові явища українського суспільства торкнулися, безумовно, і молоді. Для того, щоб допомогти юнакам і дівчатам вижити у складних соціально-економічних умовах, уряд України з моменту її проголошення незалежною державою провадить певні заходи, затверджує програми, створює відповідні структури для підтримки та допомоги. Задля втілення в життя державної політики у цьому напрямку було створено Міністерство у справах сім’ї та молоді, перетворене 2000 року в Державний комітет. Теоретичне забезпечення цієї політики розробляв Український науково-дослідний інститут проблем молоді.
Створено спеціальні соціальні служби для молоді (ССМ) на обласному, міському та районному рівнях. Юридично систему ССМ було закріплено в декларації «Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні» та Законі України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні».
Метою цієї системи було створення умов для позитивної соціалізації (долучення до системи суспільних відносин) молоді. Зміст її роботи, за визначенням Українського державного центру соціальних служб для молоді, полягав у:
- наданні соціальної, психологічної, правової, освітньої та будь-якої іншої підтримки молоді;
- реалізації права молоді на повноцінне життя;
- прищепленні їй навичок соціально схвальної поведінки;
- успішній адаптації молоді до сучасного світу шляхом використання власних ресурсів, правових засобів тощо.
Прожитковий мінімум
Із прийняттям у 1999 році Закону України «Про прожитковий мінімум» це поняття міцно увійшло в повсякденне життя країни. Прожитковий мінімум став соціальним стандартом, на якому побудована вся система захисту населення. Усі види соціального захисту (розміри мінімальної заробітної плати, мінімальної пенсії за віком, мінімальної допомоги по безробіттю тощо) залежать від розмірів прожиткового мінімуму. Щоправда, сам прожитковий мінімум не завжди встигає перекривати негативний вплив інфляційних процесів.
Коли радянська система господарювання розвалилася, державний бюджет втратив можливість фінансувати всі витрати соціального характеру. Довелося шукати шляхи, як їхню частину перекласти на тих суб’єктів господарювання, які з’явилися після роздержавлення. Це завдання виявилося надзвичайно складним і болючим для соціально незахищених верств населення.
Соціальні фонди
У 1998-2003 рр. Верховна Рада України прийняла низку законодавчих актів, спрямованих на створення відокремлених від державного бюджету фондів соціального страхування і системи соціальної допомоги. Було запроваджено чотири види страхування:
- від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;
- з тимчасової втрати працездатності;
- пенсійне;
- на випадок безробіття.
Згадані законодавчі акти розроблялися на підставі рамкового Закону «Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування», прийнятого парламентом в січні 1998 р. Ще раніше, у грудні 1993 року, Верховна Рада схвалила «Концепцію соціального забезпечення населення України», в якій окреслювалися шляхи реалізації комплексної реформи національної системи соціального забезпечення. Концепція мала на меті перерозподілити відповідальність за соціальне забезпечення між державою, працедавцями та населенням, перебудувати всю систему соціального захисту на страхових принципах.
Пенсія
Від 1999 року Кабінет Міністрів України почав розмежовувати джерела фінансування пенсій, які призначалися за різними пенсійними програмами. Фінансування підвищених розмірів пенсій мало перекладатися на тих, хто використовував трудову діяльність працівників, які мали на таку право.
Закладена в «Концепції соціального забезпечення населення України» ідея пенсійної реформи знайшла своє продовження у прийнятих ВРУ «Основах законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» та в Указі Президента України «Про основні напрями реформування пенсійного забезпечення в Україні» (1998 рік). Почала будуватися трирівнева пенсійна система:
- перший рівень – солідарна пенсійна система;
- другий рівень – система обов’язкового накопичувального пенсійного страхування;
- третій рівень – система недержавного пенсійного забезпечення.
В Україні постійно зростала кількість пенсіонерів, що пов’язано передусім із загальним старінням населення, зумовленим зазначеним вище погіршенням демографічних показників. Унаслідок цього соціальне навантаження на кожного працівника зростало також. Можливості нарощування трудового потенціалу вичерпувалися.
Однією з ключових спроб системної зміни пенсійної системи було прийняття Закону «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» у 2003 році. Він передбачав проведення в Україні пенсійної реформи, створення солідарної, обов’язкової державної та приватної накопичувальних пенсійних систем, а також прив’язував рівень пенсій до тривалості професійного стажу та розміру заробітної плати в Україні.
Проте набуття другим рівнем пенсійної реформи (обов’язкове державне накопичувальне страхування) чинності було відкладено – до прийняття окремого закону про запуск накопичувального фонду обов’язкового пенсійного страхування.
Примітно, що з 2002 по 2010 роки мінімальний розмір пенсій зріс у 9 разів.
З 1 січня 2004 року для нарахування пенсії важливий лише страховий стаж. Таким чином, з цього часу трудова книжка не є підтвердженням страхового стажу. При цьому запроваджується гнучкий коридор пенсійного віку та можливості компенсації відсутнього страхового стажу — громадяни, яким не вистачає кількох років стажу, матимуть можливість сплатити внески за відсутні періоди (не більше 5 років).
Впродовж 2010 і на початку 2011 року в уряді, парламенті, профспілках і громадських організаціях активно дебатувалися питання необхідності докорінної реформи системи пенсійного забезпечення. Вона повинна була узгоджуватися з іншими реформами в соціальній сфері та враховувати досвід країн із подібною до вітчизняної демографічною структурою населення.
Медицина
Мабуть, найбільш проблемною залишалася трансформація системи медичного обслуговування населення. Створилася парадоксальна ситуація: з одного боку, медицина залишалася, як того вимагає Конституція, безплатною, а з іншого – серйозна хірургічна операція об’єктивно коштувала десятки тисяч гривень (у деяких випадках – сотні тисяч), які пересічна людина не могла, але мусить компенсувати власними коштами. Тим часом фонд медичного страхування, на відміну від всіх інших соціальних фондів, створений не був.
Однак у галузі забезпечення населення медичними послугами зроблено чимало. Ще в 1992 році ВРУ прийняла «Основи законодавства України про охорону здоров’я». У цьому документі вперше було введено поняття гарантованого державою обсягу та рівня безоплатної медичної допомоги. Надзвичайно важливим для подальшого реформування галузі стало визнання державою необхідності надання кожному пацієнтові права на вільний вибір лікаря та лікувальної установи.
Державна служба зайнятості
Біржі праці існували в Україні за радянських часів у 20-ті роки XX століття. Вони займалися працевлаштуванням тимчасово незайнятих громадян і сплачували грошову допомогу безробітним. Сучасна Державна служба зайнятості (ДСЗ) створена постановою уряду Української РСР у грудні 1990 року для реалізації державної політики зайнятості населення, професійної орієнтації, підготовки, перепідготовки, працевлаштування і соціальної підтримки тимчасово незайнятих громадян. Її діяльність здійснюється під керівництвом Міністерства праці та соціальної політики, а також місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування і відповідно до Закону України “Про зайнятість населення”.
Перед інституцією поставили завдання, які актуальні досі:
- допомога в отриманні робочих місць тим, хто шукає роботу;
- допомога керівникам підприємств, котрі шукають працівників певного рівня кваліфікації;
- збір інформації про попит на робочу силу та його задоволення;
- реєстрація вільних робочих місць та осіб, які шукають роботу;
- здійснення фахової підготовки, підвищення кваліфікації та перепідготовки вивільнених працівників і безробітних;
- організація оплачуваних громадських робіт;
- сприяння створенню додаткових робочих місць для громадян, неспроможних на рівних умовах конкурувати на ринку праці;
- надання матеріальної підтримки безробітним та членам їхніх сімей тощо.
Послуги щодо забезпечення зайнятості населення, його соціального захисту надаються установами ДСЗ безплатно. Ця служба також бере активну участь у підготовці та реалізації державних і територіальних програм зайнятості населення.
Недержавні організації соціальної роботи
У перші десятиліття становлення Української держави закладів, які б обслуговували користувачів послуг соціальних служб на комерційних засадах, у нас, на відміну від країн Заходу, практично не з’явилося. Тому йдеться тут про неприбуткові, некеровані державою, некомерційні організації, які декларували розв’язання соціальних проблем взагалі чи проблем окремих груп користувачів соціальних послуг як свою місію. Такі організації (НДО), зробивши на рубежі тисячоліть свої перші кроки, здебільшого продовжують свою роботу й донині.
Виникнення великої кількості різноманітних НДО, зростання їхньої активності та впливу на різні сторони суспільного життя – чи не найважливіша зміна у соціальній сфері незалежної України. Серед причин, що зумовили виникнення і швидкий розвиток НДО, відзначають, з одного боку, кризу держави та її системи соціального захисту і неспроможність повного виконання взятих на себе зобов’язань у цій царині, а з другого – прагнення людей реалізувати свої інтереси та задовольнити наявні потреби, намагання знайти однодумців, котрі мають аналогічні проблеми і з якими легко порозумітися.
Послуги НДО, зазвичай, почали частково заповнювати прогалини у сфері послуг для користувачів, які розраховують на державну систему допомоги, але не отримують її. Саме НДО розробляли та апробували пілотні моделі та схеми роботи з клієнтами, відповідні види послуг, котрі загалом часто були невідомі працівникам державних установ.
Примітно й те, що, на відміну від практики Заходу, українські НДО соціальної сфери мали обмежені можливості отримувати бюджетне фінансування. Воднораз усе частіше почали з’являтися проєкти, які реалізувалися спільними зусиллями як громадських, так і державних або іноземних організацій.
Волонтерство у соціальній роботі
На сьогодні в Україні досить поширеним є волонтерський (від «волонтер» – доброволець) рух. Основні чинники його розвитку ті ж, що і для НДО – загострення соціальних проблем та неспроможність чинної системи соціального захисту надавати відповідні послуги вразливим верствам населення достатньо повною мірою. Волонтери відіграють надзвичайно важливу роль у багатьох неприбуткових організаціях (НДО).
На початку розвитку ЦССМ (1992–93 роки) членами волонтерських груп переважно були неповнолітні та молодь (старшокласники, студенти), тобто особи без досвіду і кваліфікації у цій роботі. Але згодом до цієї когорти приєднуються досвідчені фахівці.
Історія соціальної сфери України охоплює чимало галузей і аспектів. Ми намагалися окреслити основні віхи їхнього розвитку. Надалі «Соціальна справа» запропонує читачам детальні огляди розвитку та функціонування кожної соціальної галузі.
Фото: Голос України
Матеріал підготувала Світлана Шевчук
