Рівень бажання працювати серед осіб з інвалідністю вищий, ніж про це говорять роботодавці. Але бракує інструментів поєднання цих двох категорій на ринку праці, – зазначила Оксана Жолнович, міністерка соціальної політики України, під час круглого столу «Працевлаштування людей з інвалідністю: європейські перспективи в Україні», що відбувся 1 травня. Захід організували та провели медіацентр «Україна – Укрінформ», громадська спілка «Ліга сильних», мережа захисту національних інтересів «АНТС» та Social Rights UA.
Учасники обговорили проблеми законодавства у сфері працевлаштування людей з інвалідністю, зокрема, можливості впливу положень доопрацьованого євроінтеграційного законопроєкту № 5344–д про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення прав осіб з інвалідністю на працю, що перебуває на розгляді Верховної Ради. Основна мета документу – забезпечити на належному рівні, з урахуванням досвіду країн ЄС, реалізацію особами з інвалідністю права на працю. Відповідне право гарантує Конституція України, Конвенція ООН про права інвалідів, Конвенція МОП 1983 року «Про професійну реабілітацію та зайнятість інвалідів» № 159.
Людина з інвалідністю – це особа зі стійким розладом функцій організму, що при взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження її життєдіяльності, внаслідок чого держава зобов’язана створити умови для реалізації нею прав нарівні з іншими громадянами та забезпечити її соціальний захист.
Оксана Жолнович, міністерка соціальної політики України:
– Україна в прагненні до Європейського Союзу повинна синхронізувати низку законодавства до його вимог. Налагодити стандарти і такі умови для усіх груп людей, щоб кожен почувався в нашій державі комфортно, впевнено, вільно незалежно, економічно активним та з гідністю. Одна з таких груп, яка потребує окремої додаткової уваги, – це люди з інвалідністю. Після війни Україна з перемогою отримає велику кількість людей, які матимуть різного роду інвалідність. З цією реальністю ми повинні навчитися жити, прийняти її та зрозуміти, що суспільство має сформувати нові правила взаємодії з такими людьми не у форматі патерналізму, жалю чи якихось подачок, а у форматі створення гідних повноцінних умов для їх якісної самореалізації.
Маємо чітко розуміти, що кожен член нашого суспільства – це цінний ресурс, який нам потрібно максимально задіяти для побудови кращого майбутнього України. Ми повинні дати повний комплекс інструментів, щоб відбулась якісна повноцінна реабілітація, була забезпечена можливість перенавчання та здобуття нових додаткових навичок, взамін тих, що не можуть бути використані в зв’язку з обмеженням функціонування. Також слід забезпечити набір послуг і підтримки, який дозволить людині працевлаштуватися, реалізуватися на ринку праці та в соціумі, почуватися повноцінним членом суспільства і приносити користь державі.
Ми розуміємо, що інструменти, які використовуються сьогодні, на жаль, не дуже дієві. Навіть до війни, коли Україна мала 2,7 мільйона людей з інвалідністю, офіційно працювали близько 700 тисяч, за даними Пенсійного фонду. Це дуже невеликий відсоток осіб, які показували свою інвалідність і за яких сплачували менше ЄСВ. Це означає, що решта людей або працюють і не показують своєї інвалідності, або працюють нелегально і, відповідно, не мають необхідних гарантій зайнятості та охорони праці й стандартів, або вони живуть удома закриті й отримують невелику пенсію і не мають можливості активно реалізуватися.
Потрібно змінювати насамперед підходи і правила, тому Міністерство соцполітики покликане формувати правила взаємодії. Якщо нинішні правила показують такі невисокі результати, якщо ми розуміємо, що в нас люди з ментальною інвалідністю практично ніде не працевлаштовані, ми їх не інтегруємо ні в освіту, ні в інклюзію, ні в підтримане проживання, ні в зайнятість – то нам потрібно повністю змінювати філософію і підходи до всіх видів працевлаштування.
Отже, наші плани:
– збільшити ресурс, яким ми можемо оперувати, щоб збільшувати кількість підтримок для людей з інвалідністю. І в цьому форматі ми би хотіли змінити політику квоти і покарання за її невикористання, адміністративно–господарську санкцію до цільового збору. Тобто дати можливість роботодавцям обирати – або підтримати людей з інвалідністю внеском, з розрахунку спроможності його сплатити, не накладаючи негативної конотації, або виконати квоту, або він навіть ставати соціальним підприємством та отримувати додаткову адресну підтримку для працевлаштування осіб з інвалідністю. Цей перший блок виглядає для нас пріоритетним і допоможе вирішити проблему, що сьогодні стоїть гостро.
– збільшити інструментарій підтримки. Сьогодні формальний підхід до працевлаштування людей з інвалідністю виливається в те, що роботодавець подає якісь вакансії у службу зайнятості, там відписують листом, що на ці вакансії немає людей з інвалідністю – на тому весь етап пошуку і працевлаштування завершується. Це не допомагає нікому – ні державі, ні людям, ні роботодавцям. Відповідно, ми би хотіли, щоб у процесі працевлаштування і пошуку роботи для людей з інвалідністю та підтримки й допомоги бізнесу, який би хотів їх працевлаштувати, ми використовували б усі ефективно діючі інструменти. Зокрема, приватні агентства зайнятості, які могли б конкурувати з державною службою зайнятості за людину з інвалідністю, щоб її працевлаштувати, і отримувати відповідну винагороду, якщо вони забезпечать їй якісну, гідну, високооплачувану роботу.
Не менш важливим є соціальний супровід. Тому що дорогою до роботи людина, яка втратила певне функціонування, потребує підтримки. Це може бути переналаштування, заново повірити в себе, зрозуміти свій маршрут, якщо є проблеми із зором чи переклад жестовою мовою – увійти в курс справи. Також якщо мова йде про порушення слуху чи додаткового облаштування робочого місця, чи про вади опорно–рухового апарату та інші обмеження певного функціонування. Так само потребує супроводу і роботодавець. Бо часто він не знає, як взаємодіяти, має багато страхів та упереджень, які варто розвіяти. І якщо ми забезпечуємо соціальну послугу супроводу на робочому місці – наприклад, короткі бесіди з колективом, як взаємодіяти з людиною з інвалідністю, що може виникати в зв’язку з її певними функціональними обмеженнями, як на це реагувати, як правильно діяти й комунікувати – це знімає недовіру, стрес, нерозуміння. І це покращує якість роботи в колективі, підвищуючи шанси людей з інвалідністю гарно інтегруватися. Цю послугу ми розвиваємо, будемо її закуповувати через наш Фонд соціального захисту осіб з інвалідністю. Ми переконані, що вона буде ще одним інструментом для підтримки та покращення працевлаштування людей з інвалідністю.
Ще один аспект, на який варто звернути увагу, – адресна підтримка. Так, у нас є податкові пільги, але вони ніяк не прив’язані до конкретної людини і до конкретного працевлаштування. Субсидовані робочі місця, повернення частини заробітку, якщо роботодавець розуміє, що людина не може віддаватися на повний функціонал, – саме така прив’язка і адресна допомога також надзвичайно важлива й ефективна. Вона допоможе зробити цікавішим для потенційних роботодавців трудовий ресурс людей з інвалідністю.
Важливе також розширення спектру соціальних підприємств. Ми маємо чудові ініціативи, прекрасні невеликі компанії – в ІТ, сфері обслуговування, які показують хороші приклади залучення до роботи людей з ментальними порушеннями та іншими обмеженнями функціоналу. І це дає результат – люди працевлаштовані, є соціальний ефект. Але, на жаль, ми ніяк не просуваємо цей соціальний бізнес. У нас немає культури сприяння йому. Модель, коли таким бізнесом вважається тільки підприємство, засноване громадською організацією, уже не релевантна. Бо це скоріше нагадує схему, а не реальний бізнес. Ніякий бізнесмен не створює спочатку громадську організацію, а потім підприємство. Люди працюють, розвиваються, стають на ноги й тоді починають розуміти, що готові частку соціальності вкладати в щось суспільно–корисне. Усвідомлюють це тільки коли забезпечать базові потреби свого бізнесу. І ми маємо це враховувати. Також повинні адресно підтримувати бізнес, який на кожному етапі свого розвитку готовий стати соціальним.
Для всіх цих змін ми шукаємо ресурси, в тому числі європейські. Наші закордонні партнери розуміють, що відбудова в Україні неможлива без залучення максимального трудового ресурсу, зокрема, людей з інвалідністю. Партнери готові в це вкладатися, це відповідає їхнім політикам соціальної відповідальності. Тому я впевнена, що перший ресурс буде їхнім. Також ми вишукуємо внутрішні ресурси, в тому числі за рахунок Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю, який будемо пріоритетно спрямовувати на нові види підтримки, зокрема, соціальні послуги.
Ми проводили опитування серед людей з інвалідністю, так ось серед них рівень готовності працювати набагато вищий, ніж про це думають роботодавці. Тобто це один із стереотипів, що люди з інвалідністю не хочуть працювати. Бракує лише інструментів поєднання їх із роботодавцем. Сьогодні кардинально змінюється портрет людини з інвалідністю. Це молодий чоловік\жінка, які були активні, пішли добровільно захищати свою країну і не готові закриватися у квартирі, отримавши інвалідність. Переважна більшість із них взагалі хочуть повернутися на фронт. Тому ми не можемо говорити, що вони не хочуть працювати. Нам потрібно прокласти «місточки» між роботодавцями і такими людьми, знайти шляхи, як їх підтримати. І в цьому процесі дуже важлива швидкість. Тому ми змінюємо процеси й етапи реабілітації – коли людину підхоплюють вже в лікарні, реабілітують швидше, а не через шість місяців після отримання інвалідності. Дуже важливо прибрати проміжок тривалої ізоляції, бо закритість у своєму просторі породжує страхи перед роботою.
Для осіб, що тривалий час не працювали, необхідна послуга соціального супроводу – психолог, соціальний працівник, ерготерапевт та інші фахівці, які допоможуть подолати цей свій бар’єр.
Закликаю всіх роботодавців дуже серйозно розглядати як ресурс людей з інвалідністю, бо вісім мільйонів українців виїхали за кордон і не всі повернуться. І сьогодні брак трудового ресурсу відчуває кожна компанія, включно з міжнародними. Тому нам потрібно залучати все суспільство – всіх людей у всіх сферах.
Віталій МУЗИЧЕНКО, генеральний директор Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю:
– Працевлаштування людей з інвалідністю – надзвичайно актуальне і дуже непросте питання. Непросте воно з точки зору сприйняття і готовності нашого суспільства реагувати й включатися у вирішення цієї проблематики. Якщо із 2,7 мільйона людей з інвалідністю до повномасштабного російського вторгнення офіційно працевлаштовані були близько 700 тисяч, то виникає запитання: а що з рештою осіб? Звісно, можна говорити, що інвалідність буває різна – є нозологія і є фізичний стан людини, що потребує більших зусиль, аби вона мала можливість відновити функціональність, набути нові навички, знання і зрештою працевлаштуватися. Є достатньо простіші ситуації. Навіть по сьогоднішній методології, тобто по групах інвалідності, бачимо, що понад 60 відсотків – люди з інвалідністю ІІІ групи, які спокійно можуть реалізуватися на ринку праці. Питання тільки про умови.
Щодо поточного механізму і моделі взаємовідносин – тут є проблемний трикутник: роботодавець – працівник – держава. Певна система взаємовідносин в нас діє, але наскільки вона ефективна? Цифри свідчать, що неефективна. Роботодавці в окремих випадках здійснюють максимум зусиль і реалізують програми. В Україні є соціально відповідальний бізнес, який взаємодіє, забезпечує відповідні умови і працює в цьому напрямку. Але з точки зору практичної реалізації є десятки тисяч підприємств, установ і організацій, які не те ще не хочуть цього робити, вони навіть створюють перепони, щоб дати можливість це робити іншим. А соціальна відповідальність бізнесу передбачає, якщо хтось не робить, то має бути внесок, щоб це робив хтось інший. В цьому і є логіка зміни парадигми.
Ми як Фонд адмініструємо справляння та збір адміністративно–господарських санкцій і можемо сказати, що переважна більшість підприємств всіляко намагаються уникнути такої відповідальності, хоч чітко усвідомлюють, що сьогоднішні умови Закону про основи соціального захисту осіб з інвалідністю ними відверто порушуються. Тобто не забезпечується створення відповідного нормативу і працевлаштування людей з інвалідністю. А це чітке порушення чинного закону і має бути певна відповідальність.
Але в багатьох випадках особи з інвалідністю не зацікавлені бути працевлаштованими. У суспільстві поширена така патерналістська модель: людина з інвалідністю розглядається як особа, яка втратила функціональність і як наслідок – втратила працездатність. У переважній більшості випадків це непов’язані речі, які потрібно пояснити суспільству, роботодавцям і людям з інвалідністю. Тобто йдеться про зміну підходу, ментальності та зміну парадигми. Тому маємо зосередитись на кроках, щоб змінити ситуацію. По–перше, подумати про ресурс, яким зможемо оперувати, щоб створити умови. По–друге, інклюзивний підхід і послуги роботодавцю та працівнику, щоб забезпечити реалізацію права на працю. По–третє, зміна системи взаємовідносин між роботодавцями, працівниками і державою, щоб вершини цього трикутника не були рівновіддалені, а фокусувалися в одній точці, задля створення ефективної системи працевлаштування людей з інвалідністю.
Якщо ми говоримо про ресурси, щоб мати можливості для змін, то сьогодні є проблематика з наповненням ресурсним забезпеченням. У 2021 році, виходячи з соціально–економічної ситуації в країні, збір з адміністративно–господарських санкцій становив менше 80 відсотків запланованої суми коштів. Це означає, що навіть програми, які ми мали реалізовувати, недофінансовували. Цього року було дещо змінено систему адміністрування адміністративно–господарських санкцій, активнішу позицію зайняв Пенсійний фонд, Фонд соцзахисту осіб з інвалідністю, краще працюємо з роботодавцями. І вже впевнено наближаємося до виконання плану цього року. Але він становить 116 мільйонів гривень, яких вистачить лише на утримання певних інфраструктурних об’єктів, які діють у системі реабілітації та працевлаштування осіб з інвалідністю. Якщо ми говоримо про будівництво якісно нової системи соцзахисту, мова має йти про мільярди. Це дуже великі кошти. І тут звертаю увагу, що має бути період становлення і період системного розвитку та функціонування. Якщо на періоді становлення, відновлення ми будемо говорити про пошуки й залучення – і міжнародних донорів, і Єврокомісії – то в перспективі ми маємо забезпечити системність цього процесу. І на побудову цього процесу покликані законодавчі ініціативи та зміни, які зараз обговорюються. Без системності вирішення цієї проблеми ми можемо лише одноразово залучити кошти, стартово показати, як надавати соціальні послуги, стимулювати роботодавців, переобладнувати робочі місця. Має бути система, яка повинна показати, як працювати на майбутнє.
Юлія РЕСЕНЧУК, президентка благодійної організації «Асоціація інклюзивної країни»:
– Мій особистий досвід як людини з інвалідністю продемонстрував проблеми у сфері зайнятості, з якою стикаються особи з важкою формою інвалідності. Скажу про основні: це упередження щодо здібностей людини, недоступність громадської інфраструктури, транспорту і послуг, відсутність «розумного» (ергономічного) облаштування на робочих місцях, неконкурентоздатність із людьми з інвалідністю легкої форми, які також підпадають під дію закону про квотування. Це ставить людей з важкою формою інвалідності у невигідне становище. Адже закон може захистити їх за умови, що вони здолають конкуренцію з людьми з легкою формою інвалідності. Часто роботодавці пропонують вакансії та готові працевлаштовувати, але кажуть: «Дайте нам людей, які чують, бачать, пересуваються самостійно й не потребують сторонньої допомоги». У таких випадках роботодавець не порушує закон, хоче виконувати квоту і працевлаштовує людей з інвалідністю, але особи з важкою формою інвалідності залишаються за бортом. Люди з легкою формою інвалідності не відчувають дискримінації за фізичною ознакою, можуть вільно користуватися громадським транспортом, не потребують розумного пристосування на робочому місці, можуть взагалі приховати свою інвалідність. Тому відсоток людей з інвалідністю, що фіксується зараз в Україні, може бути нерелевантний.
Люди з важкою формою інвалідності – це особи, які мають постійну проблему, що викликає перешкоди, які не є звичними у відповідному віці, не дозволяє їм взаємодіяти з бар’єрами в навколишньому середовищі. Саме ці люди потребують захисту.
Я зараз у Німеччині вивчаю досвід та законодавчі нормативи цієї країни у працевлаштуванні людей з інвалідністю. У них є подібні з нашими моменти в законі, зокрема 5–відсоткова квота. Але в німців закон так і називається – закон про захист людей із важкою формою інвалідності при працевлаштуванні. Вони з самого початку розглядають лише важку інвалідність. Вона іде по квоті. У трудовому житті мають користуватися особливим державним захистом саме люди з важкою інвалідністю. І саме вони мають становити визначений державою обов’язковий відсоток. Тож намагаючись захистити загалом людей з інвалідністю, ми по суті створюємо ще один бар’єр для людей з важкою інвалідністю, змушуючи конкурувати з людьми з легкою формою інвалідності, що неможливо в умовах бар’єрності нашої країни.
Андрій ТИМОШЕНКО, директор KPMG в Україні:
– Ми проаналізували міжнародні практики працевлаштування людей з інвалідністю, фокусуючись насамперед на європейських країнах. Але розглядали й інші, наприклад, Австралію. Залучили партнерів, зокрема, Європейську конфедерацію інклюзивних підприємств, членами якої є понад вісім тисяч інклюзивних підприємств у країнах ЄС. І побачили, що немає унікального рецепту, який би вирішив усі проблеми у працевлаштуванні людей з інвалідністю. Кожна країна вирішує цю проблему по–різному, але є певні спільні характерні риси. І вони залежать від соціально–економічного розвитку країни, історичного контексту. Одна зі спільних рис – це перехід від суто каральної методики до стимулювальної. Квоти є у всіх державах різні – десь 3 відсотки, десь – 6. Але замість штрафів за їх недотримання є стимулюючі внески в систему соціальної підтримки, з яких потім формуються інструменти, котрі підприємці можуть використовувати для покращення працевлаштування людей з інвалідністю. Надаються кошти на облаштування робочих місць, на компенсацію втрати продуктивності.
Цікавим інструментом є пріоритетна участь у державних закупівлях інклюзивних підприємств та компаній, які заповнюють квоти. Тобто держава не намагається насаджувати певні підходи, але надає можливість використовувати ефективні для компанії інструменти. Наприклад, у Франції квоту можна заповнювати наполовину людьми з інвалідністю та 50 відсотків – закупівлею продукції у інклюзивних підприємств. Тобто діє такий інструмент, як заповнення квоти за допомогою купівлі продукції або послуг у інклюзивних компаній.
Цікавий підхід – фокусування на особистості. Це розгляд окремого кейсу окремої людини: її життєвої ситуації, історія втрати її продуктивності. Наприклад, в Австралії ситуацію особи з інвалідністю розглядають протягом кількох місяців у прив’язці до конкретного робочого місця, роблять аналіз втрати її продуктивності.
Є інтерес європейських компаній, в тому числі інклюзивних, допомогти Україні, навчити, долучитися до роботи у створенні умов з працевлаштуванням людей з інвалідністю, розуміючи, яка важка ситуація буде після війни. Також ми бачимо велику зацікавленість українських компаній у тому, щоб мати соціальну функцію покращення ситуації з працевлаштуванням людей з інвалідністю.
Гайдн Хаммерслі, представник European Disability Forum:
– У 27 країнах Європейського Союзу люди з інвалідністю, які досягли активного робочого віку, становлять 51 відсоток загальної кількості таких осіб. Це більше, ніж наразі ми бачимо в Україні. Найвищий рівень працевлаштування серед осіб з інвалідністю – у скандинавських державах та Португалії, Нідерландах і Франції. Загалом у Західній та Північній Європі найвищий рівень працевлаштування людей з інвалідністю.
В Україні зараз тривають дискусії щодо квот на працевлаштування людей з інвалідністю. Вони діють також у більшості європейських країн, але застосовуються у різний спосіб. Наприклад, у Франції високі пороги квот. У деяких державах квоти поширюються тільки на державні підприємства. А в деяких – як Швеція, Данія, Фінляндія, Нідерланди – їх немає взагалі. Вони користуються іншою системою. І в них найвищий рівень працевлаштування таких людей. У деяких за невиконання норм за квотами для роботодавців передбачена фінансова компенсація. Наприклад, у Чехії вона йде у загальний фонд, який використовується для субсидій людям з інвалідністю.
Інші кроки, які ми бачимо в Євросоюзі, полягають у наданні різних засобів стимулювання і компенсацій. Йдеться про майже всіх країн–членів ЄС, за винятком Німеччини, Португалії, Естонії. Також багато країн надають знижку в оподаткуванні за працевлаштування осіб з інвалідністю.
Тетяна Бережна, заступниця міністра економіки України:
– Міністерство економіки формує політику в питанні праці та зайнятості. Коли ми говоримо про осіб з інвалідністю, то розуміємо, що потрібно діяти тут і зараз. І ми напрацювали вже певні рішення, щоб інтегрувати цих осіб у ринок праці та підприємництва. Є кілька категорій людей, які потребують нашої уваги, щоб могли вони максимально реалізуватися свої можливості. Однією з цих категорій є люди з інвалідністю. Зараз важко встановити, яку кількість таких людей ми маємо, оскільки в нас з’явилася нова категорія – особи з інвалідністю внаслідок війни. Вони особливо потребують підтримки.
На початок 2023 року в Україні налічувалося 2,8 мільйона зареєстрованих безробітних. Із них близько 43 відсотків – люди, що належать до вразливих категорій. І кожному з них властиві свої труднощі у доступі до ринку праці. Кількість осіб з інвалідністю, які офіційно зареєстровані в державній службі зайнятості, дуже мала. Наприклад, дані за 2022 рік – 868 тисяч офіційних безробітних. І серед них лише 50 тисяч – особи з інвалідністю. Тому Мінекономіки підготувало проєкт постанови, якою пропонує розширити коло програм для роботодавців щодо інтеграції у ринок праці не тільки офіційних безробітних із числа людей з інвалідністю, а загалом. Зокрема, напрацьований порядок компенсації за облаштування робочого місця для осіб із І та ІІ групою інвалідності. Так, за облаштоване робоче місце для людей з інвалідністю І групи пропонується повертати до 15 розмірів мінімальних заробітних плат, а це трохи більше 100 тис. грн. Щодо ІІ групи – компенсація 10 мінімальних зарплат.
Галина Третьякова, голова Комітету ВРУ з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів:
– Після перемоги України гостро постане питання працевлаштування великої кількості громадян на «розумні», тобто належним чином облаштовані, місця, що враховують особливості фізичного стану людини. Україна майже повністю перейшла на Міжнародну класифікацію функціонування, обмеження життєдіяльності та здоров’я. Її положення вже втілює Міністерство охорони здоров’я та Міністерство соцполітики, що стало підставою для напрацювання законопроєкту № 5344–д. Реалізація його положень дозволить працевлаштувати набагато більше осіб з інвалідністю, ніж зараз. І це відбуватиметься за європейськими прикладами. Про неефективність нинішньої системи інтеграції осіб з інвалідністю на ринок праці свідчать такі дані: 2022 року Фондом соціального захисту осіб з інвалідністю створено для осіб з інвалідністю лише 143 робочих місця, у 2021 році – 321.
У законодавстві зараз відсутні стимули для роботодавців працевлаштовувати осіб з інвалідністю. Натомість діє неефективна система штрафів за невиконання 4–відсоткової квоти робочих місць для відповідної категорії людей. Роботодавці частіше обирають сплатити штраф, аніж облаштувати робоче місце для людини з інвалідністю та найняти її на роботу. А законопроєкт № 5344–д поширює норму 4–відсоткової квоти і на приватний публічний сектор. Це означає, що і публічний сектор буде її виконувати, інакше його штрафуватимуть. Гроші будуть йти у фонд соціального захисту осіб з інвалідністю, тобто на розбудову «розумних» робочих місць. Над стандартами для створення таких робочих місць має попрацювати Міністерство економіки і Міністерство соцполітики, які потужно долучилися до роботи над законопроєктом.
Документ передбачає збільшення кількості надходжень на соціальний захист людей з інвалідністю. При цьому роботодавцю пропонуватимуть альтернативні механізми підтримки таких людей: облаштовувати робочі місця для осіб з інвалідністю, сплатити цільовий внесок на підтримку їх працевлаштування у спеціальний фонд держбюджету, придбати продукцію або послугу, виготовлену соціальними підприємствами. Також кошти цільового фонду соціального захисту осіб з інвалідністю йтимуть і на фінансування витрат на їх навчання. При цьому будуть розширюватися категорії підприємств, які можуть користуватися фінансовою підтримкою від держави. Наприклад, підприємства, що матимуть на меті забезпечення роботою осіб з важкими формами функціональних обмежень.
Законопроєкт також передбачає регулярну звітність про сплату в цільовий фонд соціального захисту осіб з інвалідністю, кількість створених «розумних» місць та кількість працевлаштованих громадян.
Тетяна Порхун, випускова редакторка
Фото: life.pravda.com.ua
